Закон про мову: засади мовної політики чи засідка?

Мова, що є величезним надбанням людства й виступає універсальним засобом спілкування людей, їх об'єднання та порозуміння, в Україні стає засобом конфронтації та розколу суспільства.На превеликий жаль, у нас знову виходить не так, як у нормальних людей, наділених великим природним даром мислити, говорити і, що дуже важливо, розуміти й чути одне одного. Кажу «у нас», маючи на увазі насамперед тих, хто породив і безсоромно експлуатує мовну проблему, — політиків. Адже в Україні об'єктивно мовної проблеми в тих масштабах, у яких вона актуалізована у зв'язку з ухваленням проєкту закону «Про засади державної мовної політики», не існує. Це підтверджується аналізом мовної ситуації в Україні, законодавства, що регулює питання використання мов, результатами соціологічних опитувань1.

Перше й головне, що слід констатувати, — це те, що мовне питання порушується переважно в період виборчих баталій, виноситься на вищий політичний рівень, «вкидається» політиками в суспільство й використовується як засіб отримання ними політичних дивідендів. І люди це добре розуміють. Проведене у червні ц.р. соціологічне опитування показало, що переважна більшість громадян (65,1%) вважають внесення мовного законопроєкту Ківалова—Колесніченка передвиборчою PR-акцією.

Як показують дослідження, мовну проблему громадяни стабільно не вважають такою, що потребує невідкладного, а тим більше — радикального розв'язання. У своєму повсякденному житті вони не мають суттєвих перешкод для спілкування, використання мови для самовираження, самореалізації, розв'язання ділових і особистих питань. Це означає, що ситуація з мовами в Україні об'єктивно є загалом нормальною. Точніше, була: до ініціювання мовного проєкту Ківалова—Колесніченка та голосування за нього в парламенті. Після цього вона стала конфронтаційною.

Значною мірою тому, що було застосовано грубий політичний підхід, який яскраво проявився в проштовхуванні проєкту через парламент. Таке важливе соціально чутливе й делікатне питання, як мовне, ініціатори мовного проєкту 3 липня 2012 р. вирішили за 33 секунди. О 16 годині 09 хвилин 02 секунди відбулося голосування за внесення проєкту до порядку денного, а вже о 16 годині 09 хвилин 35 секунд було завершено голосування щодо ухвалення його в цілому як закону. При цьому з того, як вносився цей проєкт до порядку денного і як відбувалося голосування, зовсім незрозуміло, в якій редакції він виносився на голосування й був проголосований. Можливо, про цю дію колись скажуть як про 33 секунди, що потрясли Україну.

Тому що суспільство більше шокувало не зміст проєкту (з огляду на його авторів, він був цілком очікуваним), а спосіб його ухвалення — грубо-цинічний. Щодо Конституції та законів, регламенту діяльності парламенту та законодавчих процедур, колег-депутатів, які мали іншу позицію з цього питання, нарешті, громадян України, для яких нібито й ухвалювався цей акт. Несподівано — без розгляду проєкту профільним парламентським комітетом, без юридичної експертизи, без складання й роздавання депутатам порівняльної таблиці, без попереднього внесення проєкту до порядку денного, без постатейного його обговорення та голосування, без дотримання визначеного Конституцією порядку ухвалення законів... Так доленосні для країни питання вирішувати не можна. Ні з погляду державного підходу, ні з погляду наслідків.

Попри загальні декларації про турботу про інтереси всіх національних меншин, апологети «мовного» проєкту справді стурбовані підвищенням статусу однієї такої мови — російської. Інші мови національних меншин ідуть, як кажуть, паровозиком — на додачу. Це випливає зі змісту законопроєкту, аналізу висловлювань суб'єктів цієї законодавчої ініціативи та їхніх активних прихильників.

Крім того, в тексті проєкту російська мова згадується дев'ять разів, тоді як інші мови національних меншин України — лише по разу (коли наводиться їхній перелік).

Проєктом (ст. 22) російська мова — єдина з мов національних меншин України — визнана основною мовою інформатики в Україні. При цьому передбачено, що комп'ютерні системи та їхнє програмне забезпечення державних органів, установ, підприємств і організацій, а також органів місцевого самоврядування мають забезпечувати можливість обробляти російськомовні тексти. А як же проголошений цим самим законопроєктом принцип рівноправності всіх національних мов? Чи серед мов національних меншин є мови рівні, а є ще рівніші?

Привертає увагу ще одне положення проєкту Ківалова—Колесніченка, те, що стосується законодавчого регулювання мови роботи, діловодства та документації органів державної влади й органів місцевого самоврядування. Ст. 11 проєкту передбачено: «Тексти офіційних оголошень, повідомлень виконуються державною мовою. У межах території, на якій відповідно до умов частини третьої статті 8 цього Закону поширена регіональна мова (мови), за рішенням місцевої ради такі тексти можуть поширюватися в перекладі на цю регіональну чи російську мову (мови)».

Зрозуміли суть цього положення? Вона дуже проста: якщо, скажімо, в якомусь селі Закарпаття регіональною мовою буде визначено угорську, то оголошення чи повідомлення органів місцевої влади й органів самоврядування нею можуть поширюватися двома мовами — угорською або російською. Чому угорською — зрозуміло, а ось чому російською, а державною (українською) — ні. Закарпаття ж не Росія, а Україна.

Навіть цих кількох прикладів достатньо, щоб зробити висновок: проєкт штучно возвеличує в Україні російську мову як над державною (українською), так і над іншими мовами національних меншин. На моє переконання, це зовсім не потрібно ні російській мові, ні російськомовному населенню України. Російську мову не потрібно штучно й насильно возвеличувати над іншими. Вона має своє гідне місце і в Росії, і у світі, і в Україні.

У нашій країні російська мова займає належне місце, зумовлене історією, великою чисельністю носіїв цієї мови в Україні, значним її поширенням на території нашої країни, тривалим виконанням нею функції «мови міжнаціонального спілкування народів». При цьому не вбачається жодних серйозних підстав стверджувати, що російська мова в Україні позбавлена умов вільного розвитку та використання, є незахищеною. Якби було інакше, то суспільство тим чи іншим способом реагувало б на прояви необґрунтованого утиску російської мови.

Як показують соціологічні дослідження, умови для розвитку та використання російської мови в Україні стають дедалі сприятливішими. Так, якщо 2005 р. про актуальність питання статусу російської мови особисто для себе заявляли 8,9% громадян України, 2007 р. — 7,5%, то в червні 2012 р. — лише 3,9%.

Часто як аргумент на користь підвищення статусу російської мови посилаються на нібито серйозні перешкоди в навчанні дітей цією мовою як рідною. Між тим на неможливість навчання дітей рідною мовою у своєму регіоні як на важливу й актуальну для себе проблему вказують 3% громадян (опитування проводилося в березні 2011 р.). При цьому слід розуміти, що для респондентів рідною могла бути не лише російська чи будь-яка інша мова національних меншин України, а й українська (наприклад, на Сході чи Півдні країни).

Сьогодні російська мова має також сприятливе для свого розвитку та використання законодавче регулювання. Чинний закон про мови (Закон Української РСР «Про мови в Українській РСР» 1989 р.) закріплює високий (навіть — особливий) статус російської мови в Україні, встановлює широкі можливості для її використання. Ось кілька його положень.

Законом (ст. 4) російська мова визнана мовою міжнаціонального спілкування, а держава зобов'язана забезпечити «вільне користування російською мовою як мовою міжнаціонального спілкування». При цьому громадяни мають право звертатися до державних органів, підприємств, установ і організацій українською чи іншою мовою їхньої роботи, російською мовою або мовою, прийнятною для сторін. За відмову посадової особи прийняти й розглянути звернення громадянина з посиланням на незнання мови його звернення передбачена відповідальність згідно з чинним законодавством. Рішення по суті звернення оформляється українською мовою або іншою мовою роботи органу чи організації, до якої звернувся громадянин (ст. 5). За бажанням громадянина таке рішення може бути видано йому в перекладі на російську мову. До речі, подібні положення містяться й у Законі «Про звернення громадян».

Чинний закон встановлює також, що російська мова може бути мовою роботи, діловодства та документації (ст. 11), мовою технічної та проєктної документації (ст. 13), мовою виховання та здобуття освіти (ст. ст. 25—28) тощо. Широкі гарантії користування й навчання рідною мовою або вивчення рідної мови (це повною мірою стосується російської мови) у державних навчальних закладах чи через національні культурні товариства передбачає й Закон «Про національні меншини в Україні».

Безумовно, закон про мови 1989 р. застарів, хоча б з огляду на те, що він ухвалювався за часів Радянського Союзу і певною мірою орієнтований на відносини України та СРСР, України й інших союзних республік, що існували на той час. Але в основі своїй він закріплює загалом належний правовий статус української мови як державної, передбачає необхідні умови для розвитку та використання російської мови й інших мов національних меншин. Тобто він у принципі забезпечує правильний баланс української (як державної), російської (як мови національної меншини з особливим статусом) та інших мов національних меншин України.

Цей закон потрібно змінювати — «осучаснювати», вдосконалювати, деталізувати, приводити у відповідність до Конституції України та рішень Конституційного суду, міжнародно-правових актів, узгоджувати з іншими законами. Але для кардинальної зміни законодавчого регулювання розвитку та використання мов, як це зроблено проєктом Ківалова—Колесніченка, не існує ні об'єктивної потреби, ні фактичних і юридичних підстав.

З ухваленням нового мовного закону Україна ризикує втратити одне з ключових своїх надбань, здобутих унаслідок багатовікових прагнень, поневірянь і завоювань українського народу, — власну мову. Парадоксально, але факт: здобувши державну незалежність, Україна може позбутися того, що було навіть за радянського періоду свого розвитку.

Один із головних аргументів, який використовують різні сторони в «мовному протистоянні», — посилання на ст. 10 Конституції України, якою, зокрема, визначено державну мову України — українську. При цьому, не вдаючись в історію питання, багато хто вважає, що статус єдиної державної українська мова отримала після здобуття Україною незалежності.

Насправді такий статус на конституційному рівні українська мова мала й за часів Радянського Союзу: у ст. 73 Конституції Української РСР 1978 р. було встановлено, що «державною мовою Української Радянської Соціалістичної Республіки є українська мова. Українська РСР забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя».

Більше того, формально-юридично в Конституції України 1996 р. було навіть послаблено статус української мови й підвищено статус російської мови порівняно з тим, як це визначалося в Конституції Української РСР 1978 р.: в останній її редакції російська мова не згадується й не виокремлюється з-поміж інших мов національних меншин. Зате в Конституції 1996 р. вона виокремлюється.

Те саме стосується й регулювання питання статусу мов та їх використання на рівні закону. Як це не парадоксально, але згаданий вище радянський закон про мови 1989 р. надає українській мові як державній значно більшого значення, передбачає ширші умови для її розвитку та використання, ніж це робить законопроєкт Ківалова—Колесніченка, «народжений» на двадцять першому році незалежності України.

Це стає очевидним навіть при порівнянні загальних положень вищезазначених законів. Так, радянський закон визнає українську мову «одним із визначальних чинників національної самобутності українського народу», встановлює, що «Українська РСР забезпечує українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвитку духовних творчих сил українського народу, гарантування його суверенного національно-державного майбутнього». У преамбулі проєкту Ківалова—Колесніченка положення щодо української мови сформульовано так: «Надаючи важливого значення зміцненню статусу державної — української мови як одного з найважливіших чинників національної самобутності українського народу, гарантії його національно-державної суверенності».

Як бачимо, за варіантом Ківалова—Колесніченка, українська мова з визначального чинника національної самобутності українського народу перетворилася на найважливіший (що далеко не одне й те саме), а обов'язок держави забезпечувати українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвитку духовних творчих сил українського народу, гарантування його суверенного національно-державного майбутнього зовсім випав з основних положень закону.

Примітно, що радянський (!) закон встановлює обов'язок для республіканських і місцевих державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій створювати «всім громадянам необхідні умови для вивчення української мови та поглибленого оволодіння нею». Законопроєкт Ківалова—Колесніченка такого обов'язку не передбачає. Хоча потреба в цьому є. Адже в Україні досі не створено всеосяжної системи сприяння засвоєнню державної (української) мови. Так, на запитання «Чи знаєте ви конкретний заклад у вашому населеному пункті, де доросла людина могла б вивчити українську мову?» 73,5% опитаних відповіли — «ні» (опитування проводилося в грудні 2011 р.). До речі, у зв'язку з цим необхідно привернути увагу «великих» націонал-патріотів на чолі з В. Ющенком, які 2005—2009 рр. обіймали високі державні посади й мали можливість реально подбати про розв'язання мовного питання: не гарні слова треба було говорити про «солов'їну мову», не бити себе як його захисника в груди, а конкретні справи чинити в цій сфері.

Маючи де-юре статус державної, де-факто українська мова повноцінно такою не є. Причина — у бездарній і непроукраїнській мовній політиці вітчизняної влади. Сьогодні українська мова пригнічується на державному рівні. Багато вищих посадових осіб державної влади демонстративно ігнорують її під час виконання своїх посадових обов'язків — у роботі вищих державних органів, публічних виступах, інтерв'ю, під час офіційних зустрічей тощо.

Суспільство відчуває цю тенденцію: соціологічні дослідження фіксують наростаюче погіршення становища саме україномовного населення України. Так, на запитання «Яким чином упродовж останнього року в Україні змінилося становище україномовного населення?» 23,2% опитаних відповіли, що воно змінилося на гірше, і лише 6,2% — на краще. Що стосується російськомовного населення, то про те, що його становище погіршилося, заявили 17,8% респондентів, покращилося — 10% (опитування проводилося в грудні 2011 р.).

І проєкт Ківалова—Колесніченка суттєво погіршує нинішнє становище української мови в Україні. У ньому спостерігається спроба підмінити конституційний статус української мови як державної, звузити сферу її застосування, замінити її використання російською.

По-перше, це робиться за допомогою авторського визначення поняття «державна мова». У ст. 1 проєкту передбачено, що «державна мова — закріплена законодавством мова, вживання якої є обов'язковим в органах державного управління та діловодства, установах і організаціях, на підприємствах, в установах освіти, науки, культури, у сферах зв'язку та інформатики». Таке визначення дає змогу підвести під це поняття не лише українську, а й іншу, насамперед російську мову. Адже сьогодні державна мова визначена не аморфним «законодавством», а актом вищої юридичної сили — Конституцією України. У разі набрання чинності проєкт Ківалова—Колесніченка стає частиною «законодавства», його положення щодо обов'язковості у відповідних випадках застосування російської мови підпадають під ними ж визначене поняття державної мови, а отже — позаконституційним чином російська мова набуває в Україні статусу державної. Конгеніально! — сказав би Остап Бендер.

По-друге, це робиться шляхом витіснення української мови з виключної сфери її застосування як державної. Так, проєкт (ст. 14) дозволяє судам здійснювати провадження регіональною мовою (мовами). Між тим, згідно з Конституцією (ст. 10) та рішенням Конституційного суду у справі про застосування української мови, мовою судочинства є виключно державна мова. Слід зазначити, що такий статус української мови в судочинстві зовсім не виключає широких можливостей для використання учасниками процесу їхньої рідної мови, — нинішня судова практика є тому переконливим підтвердженням.

По-третє, проєкт закріплює юридичні передумови, які не вимагають від громадян України, у т.ч. і від державних службовців, обов'язкового знання державної (української) мови, — вони можуть обмежуватися знанням лише регіональної мови чи мови меншин.

Для визначення такого статусу української мови немає жодних юридичних і фактичних підстав.

Багато юристів з правового погляду оцінюють ухвалення цього проєкту як підрив конституційного ладу України. Річ у тім, що ним змінюється конституційний статус мов (насамперед української як державної та російської як мови національної меншини України). Питання ж мови є складовою конституційного ладу в Україні. А зміна конституційного ладу — це виняткова прерогатива українського народу, а не парламенту. Як зазначив Конституційний суд, який і визнав питання мови складовою конституційного ладу, «право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові».

Передбачена цим проєктом зміна законодавчого регулювання використання мов в Україні не має під собою також належної соціальної бази. Так, проведеним у червні ц.р. соціологічним опитуванням встановлено, що найбільшу підтримку громадяни (43,6%) висловлюють наявному юридичному співіснуванню української та російської мов. До цього слід додати позитивне ставлення абсолютної більшості наших громадян до української мови як до атрибута незалежної Української держави. 31,8% громадян заявили, що пишаються цим, а ще 60,5% — ставляться позитивно. Лише 6% опитаних висловили негативне ставлення до цього факту (опитування проводилося в серпні 2011 р.).

Врегулювання мовного питання потребує не так законодавчих змін, як здійснення належної (продуманої, виваженої, обґрунтованої, толерантної) культурної політики. І насамперед — високого рівня культури й освіченості тих, хто визначає та реалізує таку політику. На жаль, доводиться констатувати, що запропонований підхід до розв'язання мовного питання в Україні за допомогою проєкту Ківалова—Колесніченка не відповідає цим вимогам. Мовний законопроєкт ухвалено неприйнятним для правової держави способом, який є проявом законодавчої дикості й свідчить про відсутність парламентаризму в Україні.

З огляду на зазначені вище обставини, його впровадження в практику (тим більше, якщо це робити так, як його ухвалювали) може створити велику громадську напруженість на мовному ґрунті, спровокувати розкол українського суспільства за мовною ознакою, коли люди визначатимуть своє ставлення до інших за критерієм мови в параметрах «свій—чужий». Раніше громадян України вже штучно ділили за регіональною ознакою (місцем проживання: Схід — Захід), тепер до цього може додатися мова. Дуже хочеться, щоб цього не сталося.
У статті наводяться результати соціологічних опитувань, проведених Центром Разумкова 2005—2012 рр. Усі опитування проводилися за багатоступеневою випадковою вибіркою з квотним відбором респондентів на останньому етапі, що представляє доросле населення України за основними соціально-демографічними показниками (регіон проживання, тип і розмір населеного пункту, вік, стать). Теоретична похибка вибірки всіх опитувань не перевищує 2,3%.