Яке майбутнє чекає на Україну

Нещодавно американські економісти Дж. Робінсон і Д. Аджемоглу опублікували цікаве дослідження з промовистою назвою: Why nations fail: origin of power, prosperity and poverty («Чому нації занепадають: походження влади, багатства та бідності»).

Вивчаючи еволюцію різних спільнот, дослідники вивели низку закономірностей, що дають змогу спрогнозувати або зрозуміти напрям подальшого розвитку тих чи інших країн. В опублікованому тексті вчені намагалися не переходити в сферу практичного політичного прогнозування, але все ж запропонували набір простих і чітких висновків, які можна екстраполювати на те чи інше суспільство, щоб зрозуміти, що ж на нього чекає. Автори жодним словом не обмовилися про Україну, але їхні екскурси залишають в українського читача недвозначне враження, що вони читають книжку про рідну країну...

Чому нації занепадають

Напрям розвитку спільнот, стверджують учені, визначається типом політичних і економічних інститутів, що формують стимули та мотивацію поведінки людей. Інститути створюються або трансформуються на «історичних перехрестях», тобто в моменти, коли з тих чи інших причин прочиняється «вікно можливостей» для їх зміни. Інститути формують позитивні або негативні стимули в громадян. Стимули — це двигун, що рухає суспільство, спонукає його членів до тих чи інших дій. Стимули заохочують працювати чесно або ж красти, боротися або уникати боротьби, створювати за допомогою праці власний добробут і успіх або тікати від утисків і злиднів.

Стимули — це не стільки закони чи формальні рішення громадських інститутів та їхніх керівників, скільки їхнє щоденне практичне функціонування, безпосередній вплив на суспільство. Якщо в цій державі можна заробити мільярди, створивши комп'ютерну програму, то молодь вивчатиме інформатику й засновуватиме комп'ютерні фірми, навіть якщо немає закону «Про сприяння розвитку інформаційного суспільства». Якщо ж у цій державі можна заробити мільярди лише на «відкатних» тендерах або ставши бандитом, то молодь вивчатиме мистецтво вуличних боїв і корупційних оборудок, навіть якщо існуватимуть тисячі законів про боротьбу з бандитизмом і корупцією. Якщо громадські інститути захищатимуть приватну власність і справедливість, гроші тектимуть рікою. Якщо ж громадські інститути дозволятимуть беззаконня, відтік капіталів не зупинить навіть найкраща політична програма.

Саме політичні й економічні інститути доводять суспільство до процвітання, стагнації або розпаду. Попри все розмаїття їхніх форм чи назв, інститути поділяються на відкриті (inclusive) і закриті (extractive). Переклад з англійської не зовсім точний, але, імовірно, найкращий з усієї можливої палітри варіантів, оскільки йдеться насамперед про відкритий або закритий характер доступу до них широких суспільних верств.

Відкритими є економічні інститути, що забезпечують недискримінаційний контроль над доступом і розподілом ресурсів, дозволяють чесну конкуренцію та забезпечують збереження приватної власності. Те саме стосується політичних інститутів: відкритими є ті, де суспільство вільно обирає й контролює владу, де кожен, у кого є бачення чи ідеї, активність і громадянська позиція, має практичну можливість бути обраним до законодавчих органів влади та змінити в громадських інститутах те, що не влаштовує виборців.

Відкриті інститути — це не «фасадна демократія». Проводити вибори навіть за участю кількох партій — не означає мати відкриті політичні інститути. У багатьох країнах світу з формальними ознаками демократії владу тримають лише кілька сотень осіб, які сформували кілька партій, що почергово змінюють одна одну у владних коридорах, залишаючи переважну більшість населення без будь-якого політичного впливу. Так само й з економічними інститутами: проголосити їх ринковими не означає зробити їх відкритими. Є достатньо способів обмежити конкуренцію та доступ до ресурсів, щоб забезпечити багатство кільком сотням, залишивши решту в бідності.

Закриті політичні інститути дозволяють їхнім керівникам трансформувати політичну владу в економічні блага й навпаки. Причому способи трансформації можуть бути найрізноманітнішими — від надання преференцій наближеним до банального грабунку.

Сьогодні відкриті інститути — це більшість країн золотого мільярда. Навіть якщо серед багатих країн і є такі, чиї інститути можна вважати закритими, це, скоріше, виняток, що підтверджує правило. Такі країни є багатими зазвичай за рахунок виснаження природних або людських ресурсів чи ж упродовж короткого періоду часу. Закриті інститути, крім того що несправедливі, ще й кричуще неефективні. Такий поштовх, як, наприклад, падіння світових цін на нафту, може зруйнувати навіть таку, здавалося б, могутню державу, як СРСР.

Місце України

Прикладів того, як функціонують відкриті або закриті інститути, більш ніж достатньо: від стародавнього Китаю та імперії Майя до сучасних США, Перу чи обох Корей. Приклади — як лекала, їх можна прикладати до ситуації в тій чи іншій країні й швидко знайти її місце в системі закритих або відкритих інститутів. Країн із закритими інститутами в історії незрівнянно більше, ніж з відкритими. Хоча, мабуть, навряд чи варто розповідати українцям про те, який вигляд мають закриті інститути.

Олігархічна система розподілу ринку, «відкатні» принципи сучасної української економічної моделі, що залишають мало шансів досягти успіху без корупційної складової, — яскраві прояви закритих економічних інститутів. Що це — непорозуміння чи логічний результат нашої історії?

З глобальної точки зору сучасної історії, Україна з 1991 р. є класичним історичним перехрестям із невеликими «поворотами» всередині. В історії України за останнє тисячоліття до таких перехресть, коли руйнувалися одні й створювалися інші інститути, можна зарахувати хіба що десятиліття після Першої світової війни, другу половину XVII ст., від Хмельницького до Мазепи, і період монголо-татарської навали. Україна ввійшла в нинішнє історичне перехрестя зі зруйнованими закритими радянськими політичними та економічними інститутами, з досвідом закритих інститутів протягом 300-річного російського панування у Східній і Центральній Україні, з лише дрібними вкрапленнями коротких періодів відкритості й добробуту на кшталт другої половини 1920-х рр. З іншого боку — лише 50 років закритих радянських інститутів у Західній Україні, яка до цього досить тривалий період користувалася відносно високим рівнем відкритості економічних і навіть політичних інститутів Австрії чи Польщі. Попри відносну відсталість Австрії, напередодні Першої світової війни українці Галичини та Буковини жили в суспільствах із цілком відкритими інститутами, інтегрованими в європейський цивілізаційний простір.

Такі періоди відкритості, як і періоди закритості, особливо кріпацтва у XVIII–XIX ст. на окупованій Росією території, мають вагомий вплив на розвиток спільнот упродовж століть. Разом з історичною традицією вольностей степової України, консервативністю й закритістю гірських регіонів, браком мовної, етнічної, економічної інтегрованості різних складників країни, зовнішнім тиском, усе це створило досить складні умови, з якими Україна ввійшла в сучасне історичне перехрестя.

В інших країн, що ввійшли разом з нами на таке саме історичне перехрестя, були кращі стартові умови. Навіть якщо економіка Польщі чи Естонії й поступалася економіці УРСР, у цих країн була міцна пам'ять існування в умовах відкритих інститутів лише 50 років тому. Вони були достатньо внутрішньо інтегровані, у них була мудра еліта, яка зуміла одразу «ухопитися» за НАТО та ЄС як за паровоз, здатний швидко допомогти витягнути їх з радянської прірви. Українці ж, віддавши ядерну зброю за паперові security assurances, були надані самі собі. Здатності зафіксувати зобов'язання надати країні перспективи вступу до ЄС, НАТО та адекватну фінансову допомогу на модернізацію економіки натомість ядерного роззброєння тодішньому керівництву не вистачило. Наші західні сусіди отримали Європейські угоди, а ми — Угоду про партнерство та співробітництво з ЄС, що означала фактично не лише ідентифікацію нашої країни не з європейським, а з проросійським простором СНД, а й втрату можливості так само «причепитися до євросоюзівського паровоза» в процесі трансформації.

Упродовж 1990-х рр., замість швидкої заміни закритих радянських інститутів на відкриті, відбулася їх мучлива, повільна, але здебільшого лише «фасадна» трансформація. Зміна прапора, мови виступів чи виду грошових знаків супроводжувала не зміну інститутів, а лише їх пристосування до реалій незалежної держави. Водночас відмінність між нереформованою Україною та її західними сусідами, які швидко проходили період євроінтеграції та приведення своїх інститутів до європейського зразка, ставала дедалі вражаючим нагадуванням кожному українцю про те, що він особисто втрачає від нереформованості своєї країни та її відстороненості від євроінтеграційних процесів.

Помаранчева революція може бути вписана в нове видання Why nations fail як класичне підтвердження всіх правил, виведених її авторами. Поява середнього класу, відстороненого від прямого управління інститутами, але вже досить сильного, щоб вийти на майдани в боротьбі за своє право керувати країною. Слабкість закритих інститутів перед прямим викликом згуртованої активної спільноти. Перемога проре­форматорських сил і... «залізного закону олігархії» одразу ж після цього. Ті, хто очолив інститути, замість відкриття останніх, залишили їх такими самими закритими й почали використовувати для власного блага. Країна, замість радикальної зміни напряму розвитку, виходить на нову спіраль порочного кола: ще більша закритість політичних інститутів, ще більша концентрація економічних благ у руках вузького кола осіб, ще більший економічний занепад для основної маси населення. Відсутність стимулів для економічної діяльності, еміграція або сірий сектор як спосіб соціальної реалізації...

Аналіз наших реалій змушує констатувати, що ми впевнено наближаємося до кола суспільств із закритими політичними та економічними інститутами. Свідчення цього — не лише міграція (саме до країн із відкритими інститутами) молодих, соціально активних верств населення, відтік за кордон вітчизняного та іноземного капіталу, небажання інвесторів пов'язувати своє майбутнє з Україною. Це й відсутність соціальних ліфтів, можливості для молоді чи політичних активістів пробитися на рівень навіть місцевих рад, не кажучи вже про національну політику. Закриті економічні інститути — це страх або неможливість розпочати власний бізнес, рейдерство та корупція. 2011 р. у США понад 12% дорослого населення відкрили власний бізнес або заснували стартап-компанію, — тобто це кожен десятий американець! Скільки у вас знайомих відкрили свій бізнес в Україні за останні кілька років?

Образ «тітушка» — не лише образ спортсмена-бандита, якого наймають недолугі політики. Це уособлення трагедії сьогоднішніх двадцятирічних, які не мають можливості отримати ні якісної освіти (незалежно від того, чи навчаються вони десь формально), ні роботи, ні життєвої перспективи. Навіть якщо вони влаштуються на роботу в столиці із зарплатою 5 тис. грн, скільки років їм доведеться працювати, щоб купити власну квартиру? 40–50, не менше. А для переважної більшості 25-річних українців зарплата 5 тис. — межа мрій!

Історичні перехрестя зазвичай тривалі, але не вічні. Щойно ті, хто отримує переваги від закритих інститутів, достатньо зміцніють, вони зможуть утримувати контроль над інститутами настільки, наскільки захочуть, або наскільки їм дозволятимуть конкуруючі олігархічні клани чи широкі громадські групи. Якщо їм удасться знайти баланс інтересів панівних або активних груп, то створена система інститутів може існувати століттями, якщо ні — це суспільство чекає нестабільність. Чи можна вважати, що вибір зроблено, а вікно можливостей закрито? Чи є ще на нашому історичному перехресті поворот, здатний вивести країну з порочного кола? Листопад 2013-го? Січень 2015-го? Жовтень 2017-го? Чи взагалі 2020-й? Чи зміниться характер українських політичних і економічних інститутів зі зміною керівника держави? Чи ж знову спрацює залізне правило олігархії? Що зробити, щоб змінити помилковий напрям розвитку країни? І що станеться з країною, якщо напрям її розвитку не буде змінено?

Євронадії...

На сьогодні чи не єдина досить чітко сформульована й артикульована ідеологія запровадження в Україні відкритих політичних і економічних інститутів — євроінтеграція. ЄС, попри всі свої труднощі, саме й становить спільноту з відкритими інститутами, де успіх людини залежить насамперед від її особистої праці та зусиль. Більше того, ЄС є втіленням не лише мобільності всередині політичних і економічних інститутів, а й фізичної мобільності, можливості соціально активної особи за відсутності перспектив в одному місці просто переїхати до іншої країни ЄС, де отримати кращі шанси для самореалізації.

Митний союз, з усіма його спокусами, низькими цінами на енергоносії чи вже досягнутим у Росії відносно високим рівнем ВВП на душу населення, не може запропонувати соціальної перспективи, яку пропонує ЄС чи будь-яка інша спільнота з відкритими інститутами. Усім трьом країнам МС притаманні закриті політичні інститути, а економічні базуються на експлуатації природних ресурсів, а не на особистій ініціативі. Це не той простір, де навіть прихильники євразійської інтеграції зберігають гроші чи навчають дітей.

Євроінтеграція є магнітом, що притягує до себе очікування соціально активних груп населення на поліпшення свого становища. Перед ними приклад сусідніх країн, які перейшли за менш як півтора десятиліття від «совка» до «Європи». Водночас євроінтеграція має для України набагато більше значення, ніж, наприклад, для Польщі чи Естонії, які є внутрішньо інтегрованими країнами з досвідом відкритих інститутів і елітою, яка змогла б провести реформи, навіть якби не було вагомої фінансової та інституційної допомоги з боку ЄС. В Україні принципово інша ситуація. Ми вже зазначили вище складні стартові умови, з якими Україна ввійшла в нинішнє історичне перехрестя. Останнє десятиліття лише посилило внутрішній розлам у країні, поглибило identity gap — відсутність єдиної ідентичності для переважної більшості суспільства. Можна скільки завгодно замовчувати проблему внутрішньої дезінтегрованості, але з 2004 р. за допомогою російських політтехнологів і з'їзду в Сєвєродонецьку ця проблема вийшла назовні й залишається, навіть якщо ми про неї не бажаємо згадувати.

Порочне коло розвитку суспільства в умовах панування закритих інститутів створює постійний потенціал політичної нестабільності й напруження в суспільстві. Концентрація ресурсів і благ у руках невеликої кількості осіб невблаганно веде до активізації зусиль конкуруючих центрів і громадських груп, спрямованих на отримання контролю над цими інститутами, — або для власного блага, або для зміни напряму суспільного розвитку. Чим більша концентрація ресурсів, тим жорсткішою стає боротьба за контроль над ними, тим менше шансів для цивілізованих форм цієї боротьби. Ключовим чинником у таких умовах стає рівень політичної централізації, оскільки в умовах регіональних розбіжностей конфлікти часто починають набувати сепаратистських форм.

Відсутність законних шляхів для отримання контролю над інститутами може призвести до громадянських конфліктів поза межами закону, аж до громадянських воєн чи сепаратистських рухів. Це характерно не лише для країн третього світу, — розпад СРСР чи Югославії є такими прикладами на європейському континенті. Збереження в Україні закритості політичних чи економічних інститутів може призвести не лише до конфлікту, який пройде як свято на кшталт помаранчевої революції 2004 р. За відсутності прогресу в реформах і за збереження нинішньої закритості інститутів внутрішній соціальний вибух чи будь-яке інше серйозне тектонічне струсонення може вдарити по наших найслабших швах — Криму, осі Схід—Захід.

Легко уявити ситуацію, коли 2015 р. у разі перемоги опозиційного кандидата повторяться спроби організувати Сєвєродонецьк-2, і не обов'язково результати другої спроби будуть такими самими, як і першої. Не можна також виключати й того, що в разі перемоги чинного президента відбудеться аналогічний з'їзд десь у Тернополі, але вже з протилежними гаслами. Західна Україна завжди була найпасіонарнішою частиною країни. Західні українці завжди відчували свою місію в перемозі та самоствердженні незалежної України і її поверненні до Європи. Сьогодні ж Західна Україна схожа на пустку, де показово не ремонтують доріг і не створюють робочих місць. Особливо обурюють недавні спроби окремих політиків привнести в країну абсолютно надуману й жахливо небезпечну ідею «фашизації» своїх опонентів та їхніх виборців, зосереджених у Західній Україні. Це може не лише спровокувати некерованість внутрішніх конфліктів. Це може сприяти швидкій зміні «місіонерськоспрямованих» настроїв на інші. І якщо 2015 р. хтось із молодих і не обтяжених місіонерством політиків вигукне: «Та скільки можна мучити один одного?!!! Не хочуть донецькі в Європу — ну й не треба, нехай котяться собі до Росії або створюють свій "ПіСУАР", а ми створимо якусь собі ЗУНР і через два роки будемо в ЄС!» — не впевнений, що їх одразу затюкають і відправлять на маргінес.

Євроінтеграція для України, перефразовуючи відомого американського дослідника націєтворення Бенедикта Андерсона, є чи не єдиним «проєктом співжиття в майбутньому», прийнятним для переважної більшості громадян, які живуть на цій території. Інший класик у сфері вивчення феномену націй визначив її як «спільний досвід у минулому та спільні очікування в майбутньому». Євроінтеграція є на сьогодні єдиним чітко артикульованим проєктом майбутнього співжиття, здатним залишити позаду відсутність позитивного спільного досвіду в минулому для жителів Львова й Донецька, запропонувавши їм натомість спільні очікування від інтеграції в європейський простір, майбутнє в країні відкритих політичних і економічних інститутів.

Відмова від євроінтеграції або відсутність її позитивних результатів упродовж найближчих років можуть знищити євроінтеграцію як проєкт, здатний зберегти країну цілісною. Іншого проєкту, прийнятного і для Донецька, і для Львова, поки що немає.

Тим сумніше, що сьогодні якість дискусії про євроінтеграцію опустилася до примітивного рівня «підпишуть — не підпишуть», «ЄС чи МС» і так далі. Якість угоди про асоціацію, її відповідність євроінтеграційним планам і національним інтересам України за відсутності в ній європейської перспективи є серйозним викликом. Що буде двигуном болісних і дорогих реформ, якщо угода не передбачає їхнього наймогутнішого мотиватора — перспективи вступу? Звідки брати кошти на ці реформи, якщо Україна не є кандидатом на вступ до ЄС і не отримуватиме допомоги, аналогічної передвступній? Як пояснити тим, хто втратить роботу через зростання імпорту, що заплачено за це якимось «недокандидатством»? Угода не стане для України таким самим паровозом, який привіз країни-кандидати до Європи. Вона лише дає можливість (існуючу й зараз) за наявності надпотужної політичної волі до реформ і власних фінансів здійснювати зміни за європейськими стандартами. А якщо волі немає або її мало, а фінанси розікрали? Чи є в країни інший проєкт зберегти її цілою й змінити напрям суспільного розвитку? Чи існують інші механізми запровадження системних реформ і «відкриття інститутів», якщо угода про асоціацію не виявиться таким механізмом?

Яке майбутнє
на нас чекає

Так чи інакше, євроінтеграційна модель розвитку країни залишається єдиною, здатною ефективно розірвати порочне коло в її розвитку. Підписання Угоди про асоціацію стане важливою подією, але далеко не гарантією європейського майбутнього України. Лише повне реформування громадських інститутів здатне гарантувати її європейське майбутнє. Теза в дусі Льва Толстого чи Георгія Касьянова про те, що реформи треба починати з себе (скажімо, не давати хабарів даішникові), — симпатична, але системно помилкова. Це не вина водія, що він змушений давати хабар, це не лише вина даішника, який його бере. Це вина інститутів, що стимулюють, більше того — не залишають іншого вибору ні водієві, ні даішникові.

Реформи треба починати з інститутів, зі зміни способу їх функціонування та впливу на суспільство. Такі реформи можуть бути дуже простими, але здатними здійснити системні зміни в країні. Поставити камери на дорогах і надсилати штрафи поштою, заборонивши прямий контакт даішника з водієм, за винятком випадків із тяжкими наслідками. Зробити міліцію підзвітною місцевим громадам або взагалі виносити посади районних суддів, керівників районної міліції чи навіть дільничних міліціонерів на щорічні вибори або референдуми про довіру. Запровадити відкрите в інтернеті постійне відеоспостереження за кабінетами всіх суддів, працівників податкової, митниці, прокуратури чи правоохоронних органів. Запровадити довічне ув'язнення за тендерні відкати та грошову винагороду за повідомлення про хабар. Розформувати епідслужбу й заборонити пожежникам без запрошення з'являтися на підприємствах. Спростити систему оподаткування до 2–3 статей, передати її до компетенції місцевих органів влади, які не отримуватимуть субсидій із центру, а самі робитимуть внески до центрального бюджету. Заборонити особистий контакт із податковою — лише через інтернет. Запровадити електронний уряд, за якого всі довідки та документи — від житлово-експлуатаційної форми 3 до паспорта — можна отримати, не виходячи з власного дому. Перейти до страхової медицини — коли пацієнт платить лікареві за послугу та отримує відшкодування частини коштів від страхової компанії. Цей список можна продовжувати й дискутувати щодо нього, але лише кроки такого рівня радикальних змін підштовхнуть системні трансформації.

Хто це має зробити? Згадані вище американські дослідники доводять, що не лише ті, хто користується закритими інститутами, а часто й ті, хто їх критикує, не здатні до системних змін і відкриття інститутів без постійного тиску або зсередини суспільства, або ззовні. Цей тиск може бути регулярними багатотисячними петиціями до парламенту з кожного важливого питання, як у Великій Британії у XIX ст., або ж активним пресингом влади з боку ЗМІ, як у США на початку XX ст. Це може бути й зовнішня загроза, що дала, наприклад, імпульс внутрішній самоорганізації в Ботсвані, яка з часом стала зразком відкритих інститутів на африканському континенті з ВВП на душу населення 14 тис. дол. Нарешті, це може бути євроінтеграція — перспектива членства в ЄС разом з вимогами та контролем з боку Єврокомісії, що виявилося ефективним засобом тиску й призвело до системних змін уже в багатьох країнах нашого регіону.

Безумовно одне. Сьогодні моделюється наше майбутнє, задається напрям руху країни на 20 або 50 наступних років. Дуже б не хотілося, щоб і наші діти зі смутком спостерігали за щасливчиками, які проходять кордон під написом «Для громадян ЄС», стоячи в черзі «Для інших».