Поради несторонньої людини. Як Україні досягти економічного дива

Сьогодні в Україні в розпалі дискусія про майбутнє економіки та країни загалом. За минулі два роки, з моменту початку окупації Криму, проблеми цієї країни стали для мене своїми, тож дозволю собі кілька думок на цю тему.

Я багато думав про те, що сталося на Майдані у 2014 році. Я якось довго уникав вимовляти словосполучення «Революція гідності» — воно мені здавалося якимось надто пафосним, чи що…

Люди готові ризикувати своїм життям лише заради одного: заради майбутнього. Майбутнього для себе й тих, кого вони люблять.

Це майбутнє складається з простих речей: цікавої роботи з доброю зарплатою, якісної освіти для дітей, доступної медицини, затишного дому із зеленню за вікном на безпечній і чистій вулиці. Саме це й становить Гідність.

Янукович був поганий не лише тим, що крав, а й тим, що вбивав надію на майбутнє. Зрештою, європейський вибір — він же саме в такій нехитрій мрії, чи не так?

Чи отримали громадяни України це просте людське щастя? На жаль, відповідь на це питання очевидна. Думаю, багато хто скаже, що й руху в цей бік явно недостатньо, хоча окремі успіхи, безумовно, теж присутні.

Але головний засіб для втілення зробленого суспільством на Майдані вибору — економічна політика уряду — явно не бачить громадян як пріоритет. Уряд воліє мати справу з холодними цифрами макроекономіки, не бачачи за ними суворої реальності та людських доль.

Глибоко переконаний, що хороший економіст — не той, хто вміє оперувати цифрами інфляції та динамікою ВВП, а той, хто бачить за ними роботу підприємств, інтереси підприємців та їхніх працівників.

Головною метою економічної політики уряду має стати зростання добробуту населення через зростання виробництва. Будь-які державні дії мають виправдовуватися або зростанням економічної активності (отже, і бази оподаткування), або створенням робочих місць. Дії, що ведуть до зворотного, неприпустимі.

Існує відомий міф про те, що справжні реформи завжди непопулярні. Думаю, його нам нав’язують якраз ті, хто не вміють висунути програму в інтересах більшості та об’єднати навколо неї суспільство.

Хіба були непопулярні курс Рузвельта в США чи реформи в Сінгапурі та Південній Кореї? Хіба фінське суспільство протестувало проти успішної трансформації своєї економіки після розпаду СРСР? А ривок Бразилії десятирічної давності?

Звісно, серед непопулярних реформ теж є вельми успішні приклади. Однак їх менше, і вже точно не можна встановити однозначної залежності між успіхом і антирейтингом уряду.

До речі, не варто недооцінювати своїх громадян: шокова терапія в Польщі аж ніяк не зробила Бальцеровича антигероєм, на відміну від його російських колег Гайдара та Чубайса, які пишалися своєю непопулярністю.

Зате є інший феномен: успіх реформ неможливий без віри суспільства в перспективи перетворень. Причому віра може будуватися як на високій, так і на низькій популярності.

Демократичну підтримку Рузвельта, повагу перед залізною волею Тетчер чи страх непокори кривавій диктатурі Піночета об’єднувало одне: люди вірили, що і Рузвельт, і Тетчер, і Піночет мають на увазі саме те, що кажуть публічно, і зрештою досягнуть оголошених цілей.

Боюся, що втрата цієї віри стала головною перешкодою на шляху розвитку України — навіть більше, ніж агресія Росії чи опір неабияк пошарпаних олігархів. Мені взагалі іноді здається, що найбільшої шкоди українській державності завдають нескінченні ток-шоу, де політики різних рангів із задоволенням поливають одне одного брудом.

У будь-якому разі, зараз у країні мають з’явитися нові керівники — неполітичного характеру, рішучі та зрозумілі суспільству, які повертають йому та всім друзям України з інших країн віру в успіх.

Мені дуже імпонує в Україні дух підприємництва. Він куди сильніший у вас, ніж у Росії. Багато моїх київських друзів кепкують з індивідуалістичної «хуторянської» психології нації, а мені здається, що кращого живильного середовища для реформ не знайти. Цей дух треба використати для підйому.

В Україні можна й потрібно мінімізувати державу, і ця мінімізація має бути радикальною.

Наприклад, багато обговорювану в надрах Мінекономіки та Ради дерегуляцію я б запропонував провести найшвидшим і найжорсткішим чином. Не ухваленням нового пакета регулювання, а тотальним скасуванням будь-яких ліцензій і дозвільних документів, крім 10-15 позицій, що стосуються безпеки.

Де виникнуть складнощі — там і можна ухвалити нові правила, але лише після того, як стане ясна їхня життєва необхідність. Хай люди спочатку протопчуть доріжки там, де їм зручно, а потім уже будемо їх асфальтувати.

Децентралізація для мене завжди була й залишається питанням більш економічним, ніж політичним.

Якомога більше податкової бази разом із відповідними видатковими повноваженнями уряд міг би віддати в регіони та муніципалітети. Взагалі держава може зафіксувати кваліфікованою більшістю в Раді основи податкової політики (не плутати з Податковим кодексом), які включали б однозначні зобов’язання зі зниження податків.

Думаю, при цьому могла б змінитися їхня структура, насамперед за рахунок збільшення частки майнових і особистих податків та зменшення корпоративних. Можна було б запровадити можливість для громадян спрямовувати особисті податки на суспільно корисні цілі напряму, без участі держави, наприклад, на підтримку освіти чи медицини.

Як мені уявляється, український уряд робить помилку, спрямовуючи кошти фінансових організацій, що надходять у вигляді боргового фінансування під цілком відчутні відсотки, на затикання видаткових дір і макроекономічну стабілізацію.

Інфляція перебуває на високому рівні, але не загрожує економічній стабільності, зате виробничий спад — системний і потребує негайних дій уряду.

Він має брати участь у проблемах найбільших національних виробництв як у ручному режимі, так і використовувати зовнішні запозичення для підвищення доступності фінансових ресурсів для основних локомотивів економіки.

Вельми прикрою є недостатня робота економічного блоку уряду з іноземними інвесторами. Це тим більше дивно, що в багатьох міністрів за плечима саме інвестиційно-банківське минуле.

Проте я бачу на особистому прикладі, наскільки по-різному реагує іноземний капітал на ідею попрацювати в Одеській області та на ідею домовитися про щось у центрі. Тут явно потрібні як інституційні заходи, що полегшують початок і вихід із бізнесу, так і особиста участь міністрів у залученні коштів.

Недооціненим, хоча й обговорюваним, є механізм концесій, насамперед для інфраструктурних проєктів. Мій попередній досвід показав, що можна будувати нові об’єкти загальнонаціонального значення, наприклад, автомагістралі, але при цьому на першому етапі потрібна безпосередня пряма участь уряду в переговорах з інвесторами, супровід угод на рівні міністрів.

Найважливішим напрямом роботи уряду має бути приватизаційна політика. Гіршою за державну монополію може бути лише приватна, а гіршою за відсутність приватизації — приватизація непідготовлених об’єктів у нереформованих галузях, проведена за непрозорими правилами серед своїх.

Деякі плани сильно нагадують бажання по-швидкому розподілити залишки держвласності серед наперед відомих покупців. Думаю, це нерозумно.

Попри всі складнощі, в Україні наростає процес створення великих агропромислових підприємств. Уряд може й повинен цьому допомогти, як активно взаємодіючи з Верховною Радою в питанні земельної реформи, так і шляхом сумісного інвестування в проєкти, що підвищують маржинальність сільського господарства.

Болісними для України є енергетична реформа й питання тарифів. При тому, що множинність тарифів, безумовно, має бути усунена, їх механічне підвищення навряд чи справедливе щодо громадян і ефективне щодо національної промисловості.

Енергетична політика може стати не тягарем, а ефективним інструментом стимулювання зростання виробництва. Для цього в держави є численні інструменти, які вона не використовує, і в газовому секторі, і в електроенергетиці, і в галузі комунального господарства.

В Україні майже не використано наявні геологічні резерви для зростання власного газовидобутку. У будь-якому разі, демонополізація має стояти вище в списку пріоритетів, ніж підвищення тарифів.

Нарешті, не можна не торкнутися теми інновацій і нових технологій.

Для мене олігархія небезпечна не так своїми політичними іграми, як технологічною консервацією, регресом виробництв, до яких вона ставиться лише як до дійних корів. Потенціал України в цій сфері відомий усьому світу, стимулювання технологічного переозброєння підприємств — обов’язок уряду.

На завершення хотілося б сказати, що я з надією дивлюся на можливе оновлення уряду. Попередній зробив багато помилок, але й багато важливих спроб.

Проте ключові реформи зазвичай починаються в перші сто днів. Потім поглиблюються досягнуті прориви та оборона від реакції — доти, доки не з’являються очевидні суспільству результати. Без оновлення надії на нові кроки досить примарні.

Мені здається, уряд сильно виграв би, якби вирішив для себе, які соціальні верстви для нього є опорою, і всі кроки робив би з явними сигналами саме для їхніх представників, їхньою мовою та в їхніх інтересах.

Я б запропонував як таку опору середній клас, малих і середніх підприємців. Це головний соціальний і економічний авангард сучасної постіндустріальної економіки, і його інтереси якнайповніше відображають інтереси нації загалом.

Важливо при цьому зберігати Верховну Раду як партнера, не ділячи депутатів за фракціями, а працюючи з професіоналами.

Один відомий український політик сказав, що йому «не страшний ні Беня, ні Сеня». Політики живуть конкуренцією, а уряд — виконавча влада — має жити партнерством.

Йому потрібен постійний і публічний контакт і з Беней, і з Сенею. Лише так можна уникнути помилок і зволікань у життєво важливих питаннях. Ради при міністерствах і розширені колегії могли б стати постійною практикою нового кабінету.

І останнє. В Україні у зв’язку з новими пошуками «свіжої крові» відновилися дискусії про ефективність іноземців на ключових посадах в уряді. Хтось каже, що лише зовнішні кадри врятують країну, хтось, навпаки, вважає принизливим залучення людей ззовні.

Мені здається, що найважливішим є не походження людини, а її професіоналізм і довіра до неї з боку, насамперед, інвестиційної спільноти, яка ризикуватиме в Україні своїми грошима.

При цьому не треба змішувати різні теми: публічну політику, в яку зовнішні люди не повинні втручатися, і професійну управлінську діяльність.

В Україні можуть бути впевнені, що багато моїх друзів і колег разом зі мною з надією дивляться на майбутні реформи, попри всі очевидні складнощі. Ми знаємо: саме в них голка нашого Кощія, що чахне над кремлівським золотом. І ваша перемога дуже потрібна нам у Росії!