Микола КАСЬЯН: «Москва і Київ нам до сраки. Столиця наша — Кобеляки»

Нічого не змінюється... Україна продовжує народжувати таланти, але до влади висуває здебільшого заздрісну і жадібну  посередність, яка їх душить. Я раніше не бачив цього інтерв'ю і спеціально знайшов ВІДЕО. Нема часу читати, запустіть у фоновому режимі й послухайте. Це і є - ГОЛОС НАРОДУ. М.П.

10 квітня всенародно відомому доктору Касьяну виповнилося б 80 років. Пропонуємо вашій увазі інтерв'ю, яке Дмитро Гордон узяв у Миколи Андрійовича у 2005 році.

Кажуть, що горбатого лише могила виправить, але пацієнти знаменитого костоправа із забутих Богом Кобеляк Миколи Касьяна вважали — і не без підстав! — інакше. Тому й вишиковувалися в довжелезні черги, несучи йому своє горе і біль.

Місцеві мешканці теж не розгублювалися: випускали мінеральну воду його імені, торгували лакованими календарями з його світлим ликом, здавали кімнати стражденним, які прибували з усіх кінців СНД. Інший на місці Касьяна давно б задер носа, а то й власним німбом обзавівся б, але він не вдавав із себе святого: міцною п'ятірнею ляскав пацієнток по п'ятій точці, відпускаючи при цьому соковиті жарти, приправлені матюком.

Дивлячись на цього простого, без інтелігентських заморочок чоловіка, важко було повірити, що колись він мріяв навчатися в художньому інституті — надто добре малював. Цілком міг би досягти успіху і в літературі — посів навіть якось друге місце в поетичному конкурсі «Комсомольської правди», пропустивши вперед лише Роберта Рождественського. Не судилося. За наполяганням батька Микола Касьян став лікарем, а потім і родоначальником мануальної терапії з усіма наслідками, що з цього випливають.

Безпідставні звинувачення, наклепи, переслідування — було все, але справді народний лікар не ображається на життя, яке, як і хворі, норовило повернутися до нього задом. Упевнений: думка про те, скільком людям допоміг, його гріла. Як свідчить Книга рекордів Гіннесса, лише за 1989 рік Касьян вправив хребтові диски 41251 хворому, а практикував він понад 30 років. Таки має рацію льотчик-космонавт Георгій Гречко, якого теж лікував кобеляцький костоправ. Побачивши стадіон людей, що збіглися подивитися на нього, двічі Героя Радянського Союзу, Гречко був лаконічний: «Космонавтів до хріна, а Касьян — один».

«Я був майже ворог народу — шарлатан, аферист, невіглас. Батька взагалі вісім разів судили»

— Миколо Андрійовичу, вас не без підстав вважають фігурою знаковою, ви — людина, яка створила себе сама і якою вже багато десятиліть Україна по праву пишається. Скажіть, а це правда, що ви хотіли накласти на себе руки?

— (Зітхає). Що тут гріха таїти, було діло... Я, Дмитре Іллічу, такі знав часи... Перевірка йшла за перевіркою — в одному 80-му році 22 комісії у мене побували! Причому не наші кобеляцькі, а київські та московські. Ким тільки я для них не був — шарлатаном, аферистом, невігласом, але насамперед вони хотіли, щоб я перейшов під крило охорони здоров'я... Я ж працював тоді в соцзабезпеченні — в будинку-інтернаті для людей похилого віку та інвалідів. Там мене називали Батя...

Багато людей звертались до мене по допомогу, а умов для роботи не було жодних. Коли я вже почав, як-то кажуть, доходити, Міністерство охорони здоров'я розпорядилося: «Гаразд, дайте Касьяну хоч щось». І мені віддали... дезінфекційне відділення при санстанції. Хворих приймав у кімнаті, де стояли камери для дезінфекції білизни. Міністерство закріпило за мною медсестру, щоб вона реєструвала відвідувачів, і призначило їй зарплату. На цьому свій обов'язок воно вважало виконаним — ні санітарка грошей за свою роботу не отримувала, ні я. Лікували безкоштовно, а людей було повно...

— Повно — це скільки?

— Близько 500 осіб щодня.

— Боже, як ви витримували?!

— Прийом починав о четвертій-п'ятій ранку. Щодня! Так пропрацював майже рік, поки мені не виставили рахунок. З'ясувалося, за кожну електролампочку я маю заплатити по 50 карбованців на місяць і 250 цілковиків за приміщення. «Як це? — питаю. — Я ж нічого не отримую». Плюнув і перейшов до готелю, де мені виділили кімнату, а коли там топити перестали, вирішив: «Прийматиму людей удома».

Встану ось так зранку, гляну у вікно — черга шалена. Люди їхали, їхали, їхали... Не лише з усіх кінців Союзу, а й з-за кордону.

Урвався мій терпець, коли вчергове прислали комісію, а міністр охорони здоров'я України Романенко передав до прокуратури республіки матеріали для притягнення мене до кримінальної відповідальності. Тричі він це робив! (Хвилюється). Загалом, пішов я куди очі дивляться... «Нахріна воно мені?! — думаю. — Навіщо таке життя? Краще повіситися». Так і вирішив: «Повішуся». Дивлюся навколо, а там таке гарне місце — з глузду з'їхати можна: гора, внизу Ворскла тече... «Ну невже я такий дурень? — питаю себе. — Та нехай вони всі йдуть до їб...ної матері, ці міністри та їхні підлабузники, — люди ж на моєму боці».

Хворі для мене — головне. Побачити, що тяжкохворий став здоровим, — більшої подяки мені не треба, бо результат моєї праці на обличчі.... Особливо якщо це діти. Як часто ми, лікарі, робимо дітей калаками! Ось, наприклад, народжується дитинка. Бачиш, що пологи проходять дуже тяжко, то краще кесарів розтин зроби, але до дитячого церебрального паралічу не доводь! (Хвилюється). До нас ця проста істина, мабуть, ніколи не дійде.

Років 15 тому я був у Китаї і відтоді порівнюю китайську медицину та вітчизняну. Нехай мені пробачать медики, але порівняння не на нашу користь. У Китаї лікар — шанована людина, але там і лікарем стати важко — не те що в нас зараз. Як, наприклад, я вступив до медінституту? Мого батька, щоб ви знали, вісім разів судили за те, що був костоправом...

— Та ви що?!

«Б’ють по спинах, б’ють по сраках — так лiкують в Кобеляках»

— Так, я був майже ворог народу, а вступив без жодного блату. І ніяких поборів зі студентів не було, а зараз, щоб потрапити до вишу, потрібні не знання, а долари! Мій син про одного професора, у якого в медінституті вчився, сказав: «Тату, щоб отримати в нього п'ятірку, потрібно лише одне — 200 доларів. Тоді все буде гаразд».

Мені вдвічі прикро і соромно, що ми перейшли на іноземну валюту. Лише зараз намагаємося підняти свою гривню. Нехай краще вона гримить, а не той, Господи прости, долар!

— Поставлю вам, може, крамольне запитання, але воно про те, що болить. Що ж у нас за країна, якщо навіть такі люди, як ви, стільки років не могли пробитися? Чому талантам і професіоналам так люблять ставити палиці в колеса?

— За добру справу завжди треба боротися, битися, добре ім'я потрібно відстоювати. Так було раніше, так, чесно кажучи, залишилося і зараз.

Мені дуже важко про це говорити, але яким би закостенілим не був Радянський Союз, я доводив свою правоту. І довів! Став заслуженим лікарем України, народним лікарем Радянського Союзу, був удостоєний безлічі орденів і обраний депутатом Першого історичного з'їзду народних депутатів СРСР.

«Щоб ноги твоєї більше тут не було!» — сказав мені головний лікар Феофанії. Я тільки плечима знизав: «На хер ви мені потрібні?!»

— Що ж це за парадокси? До 80-го року вас називають шарлатаном і аферистом, а через кілька років дають звання народного лікаря СРСР...

— Ви думаєте, органи охорони здоров'я оформляли на мене документи? Нічого подібного. Ні облздрав, ні міністерство навіть пальцем не поворухнули.

— Хто ж?

— Це була доля, Бог мені допоміг. Він зробив так, що в мене лікувалися великі люди: член Політбюро Романов, секретарі ЦК КПРС Зим'янін і Зайков, дочка Брежнєва Галина, космонавти, артисти, спортсмени, вчені...

Пам'ятаю, покликали якось до урядової лікарні «Феофанія» до Валентини Семенівни Шевченко — вона була тоді головою Президії Верховної Ради УРСР. Її скрутила хребтова грижа, кожен рух завдавав пекельного болю. Консиліум медичних світил постановив: лише операція, але перед тим, як лягати під ніж, вона сказала: «Давайте ще проконсультуємося з Касьяном». Усього за пару днів я поставив її на ноги, а незабаром мені присвоїли звання заслуженого лікаря України — указ підписала сама Шевченко. Попри це, у Феофанії мене довго й прискіпливо колупали, а на прощання головлікар сказав: «Щоб ноги твоєї тут більше не було!». Я у відповідь лише плечима знизав: «На хер ви мені потрібні?!».

— А чого це раптом до вас дружно пішли космонавти? Хтось привіз їх чи самі вас розшукали? Як взагалі в провінційні Кобеляки потрапляли Герої Радянського Союзу, міністри, члени Політбюро?

— Дмитре Іллічу, якби Касьян не допомагав, до нього б не їхали...

Реклами ж ніякої не було, ні на телебаченні, ні в газетах про мене не розповідали, навіть патенту ніякого не мав — ну нічого.

— Людська поголоска випереджала газети...

— Тільки так. Ще мій батько був відомим костоправом, а йому передав свої секрети дід. На горищі нашого будинку лежали кістки, за якими батько вивчав будову людини... Туди, крім мене, ніхто з дітей не лазив — боялися. Ніколи не забуду, як приїхав до нього на лікування Павло Попович. Дивлюся, по хаті генерал ходить — гарний такий дядько. Питаю в батька: «Ти хоч знаєш, хто це?». — «Та військовий!». Я кажу: «Не військовий, а космонавт Попович». Батько лише гмикнув: «Який він там космонавт, якщо так курить?». А Попович димів несамовито...

Давай він виправдовуватися: «Андрію Миколайовичу, що я тільки не робив... У Джуни був, голковколювання пробував, кодувався — ну не можу кинути курити, і все». Батько: «Боже ж ти мій!». А в нього стояла стара шафа, і посередині старовинне дзеркало. «Іди сюди! — підкликає. — Подивися в це дзеркало». Той підходить, а батько йому: «Бачиш, який ти гарний, які в тебе погони, яка голова хороша. Правда, якщо в цій голові замість мізків лайно, ніколи ти курити не кинеш».

Так і сказав! Через два тижні приїжджає Попович і каже: «Усе, більше я не курю». Ось що таке психотерапія! (Сміється).

— Ви її теж узяли на озброєння?

— А то! До мене ж часто привозять тяжкохворих, і я з ними починаю контакт встановлювати — несу всяку дурницю, усе, що спаде на думку...

Коли привезли до мене Ірочку Ястремську, на неї було страшно дивитися. Вона, катаючись на роликах, пошкодила хребець. Після цього не ходила, і лікарі сказали, що ніколи вже не ходитиме... Куди батьки не звертались, звідусіль відповідь була одна: їхня донька буде інвалідом першої групи довічно. Батько вже не вірив, що можна їхньому горю зарадити, але мати сподівалася... Загалом, давай я бідолашну лаяти, хоча в самого кішки на душі шкребли. Потім сказав: «Ірочко, хочеш ходити? Слухай мене».

Спочатку вона робила на коліна нашивки і повзала. Я змушував її щодня хоча б метрів 200-300 долати. А як почала повзати, усе — пішла! Інвалідність їй зняли повністю. Коли вже стала ходити, я сказав: «Ірочко, давай я тебе охрещу» (вона була нехрещена). Відвів до нашої церкви, і тепер я в неї хрещений батько. Зараз Ірочка в Києві вчиться в Університеті міжнародних відносин, відмінниця, написала дві книжки... У збірці її віршів на першій сторінці написано: «Хрещеному батькові моєму присвячую».

«Ось так я відчув, яка це сила — ЦК КПРС і Касьян!»

— Земля сповнена чутками про те, що ви лише починаєте щось пальцями робити — і все, хворому стає краще. Кажуть, навіть діагноз можете без жодної апаратури поставити...

— А що, власне, тут дивного? Це ж від тактильної чутливості залежить. Крім того, потрібно добре знати патологічну анатомію. У харківському медінституті, де я гриз науку в 59-64-му роках, ми вчили її два з половиною семестри — рівно 15 місяців. Костоправу треба дуже добре знати патанатомію — це раз, любити медицину — два і любити людей — три.

У великого Гіппократа в розпорядженні були лише його голова і мозок — більше нічого. Ну і ще клятва, яку досі майбутні лікарі приймають. А як він рятував людей! У нас у медицині теж було багато талантів: той самий хірург Пирогов... А кардіолог Амосов, травматолог Ілізаров, офтальмолог Федоров! З цими чудовими людьми я був у дуже добрих стосунках, але згадайте їхню долю: скільки на них було наклепів, що з ними хотіли зробити! Мені досі, ось хоч убий, не віриться, що загибель Святослава Федорова у вертольоті була випадковою. Думається, аварію йому підстроїли.

— Чому? Заздрість?

— А що ж іще?! Дивіться, зараз федоровський центр мікрохірургії ока вже розпався, більше такого немає. Ось воно — ставлення... Невже сенс нашого життя в тому, щоб лише зруйнувати, розбити, розвалити?

Ніколи не забуду історію з моєю монографією «Мануальна терапія при остеохондрозі хребта». Я написав її в Києві, коли підвищував кваліфікацію в Інституті травматології та ортопедії. Це була перша в СРСР монографія на тему мануальної терапії. Усі рецензії чудові, все чудово. Я, звісно, хотів, щоб її у видавництві «Здоров’я» надрукували. Минає час, мене викликають до Міністерства охорони здоров'я України. «Миколо Андрійовичу, — кажуть, — ви знаєте, воно вам зараз не потрібне. Давайте ви будете співавтором, а автор у нас є — заступник міністра Зелінський».

— І що відповів Касьян на «спокусливу» пропозицію?

— Покрив цього Зелінського матом.

— Трохи вмієте?

Донька актора Олексія Баталова Марія була пацієнткою Миколи Касьяна

— Ну! Чим-чим, а цим Бог нагородив щедро. Іноді так пошлю — людина дороги назад не знайде. Загалом, бачачи таку справу, забираю цю монографію і їду з нею до Москви. Прийняли. «Медична газета» написала, що до такого-то часу вона вийде, рецензії були чудові, я чекаю, чекаю... Час іде, а монографії все нема. «У чому річ?» — думаю. Коли вчергове приїхав до Москви, прийшов до директора видавництва «Медицина». Звали його Валентин Балаболкін — прізвище, звісно, найсильніше...

Я до нього: так, мовляв, і так, а він: «Миколо Андрійовичу, ваша монографія десь пропала». А в мене ж на руках усі їхні листи, що вона прийнята до друку! Підписані ним же! Балаболкін у відповідь: «Поверніть листи. Нам вони дуже потрібні, щоб за ними шукати рукопис». Я кажу: «Невже ви, професоре, вважаєте мене дурнем? Як це так — монографія пропала?». І дулю йому просто під ніс тицьнув: «Ось ви ті листи від мене отримаєте!».

Сказав, а сам думаю: «Що ж робити? Поїду-но я до Зим'янина». Приїхав до ЦК КПРС — набрався, розумієте, нахабства.

— І вас ось так просто пустили до секретаря ЦК?

— Спершу зв'язали з його помічником. Я все пояснив, помічник переговорив із Михайлом Васильовичем, і Зим'янін мене прийняв. Понад 40 хвилин я розповідав йому, що зі мною виробляють. Він каже: «Так, Миколо Андрійовичу, заспокойся. Їдь до себе в готель «Мінськ» (за мною там було закріплено номер), випий потроху, грамів 150, прийми душ і лягай відпочивати. Завтра пришлемо за тобою машину і будемо це питання вирішувати».

Їду назад, а в самого сумніви. «Хрін його знає, — думаю, — на що він здатний»... На всяк випадок написав листи додому і Леонорі Соболевій, подружці моїй, віддав: «Передаси, якщо мене посадять». Потім випив. Не 100 грамів, звісно, а грамів 700 вкотив, не менше (сміється). Прийняв душ, думав, засну — не засинаю. Ніч так промучився...

О пів на восьму ранку під'їжджає машина, викликають мене. Спускаюся вниз, а там один дядько і з ним — другий. У мене перша думка: «Охоронець». Вони такі ввічливі, культурно одягнені. Сиджу собі на задньому сидінні і гадаю: куди це мене везуть? Туди чи сам не знаю куди? Більше схилявся до того, що до буцегарні, коли ні хера — під'їжджаємо до видавництва «Медицина».

Ну а далі картина майже гоголівська — словами не передати. Виходить Балаболкін: «Дорогий Миколо Андрійовичу, ви мене неправильно зрозуміли! Я професор! Що ж ви з мене інтригана-то робите?». Чоловік, який із них двох головний, його перебив: «Микола Андрійович зрозумів вас дуже правильно. — І на супутника показує: — Ось товариш приїхав на ваше місце. Передайте йому справи!».

— Та ви що?!

— Вирішили все миттю, а рівно через два тижні вийшла моя монографія. Ось так я відчув, яка це сила — ЦК КПРС і Касьян! (Сміється).

«Щербицький — єдиний, хто за Горбачова переді мною вибачився»

— Ви ж і в Ленінграді, наскільки я знаю, на запрошення члена Політбюро, першого секретаря обкому Романова побували? Як він вас приймав?

— Дуже добре, дуже! Ми там із дружиною і сином у готелі «Смольна» жили. Боже мій! У номері чотири кімнати, мати твою, піаніно, велика холодильна шафа. Відчиняю, а там ікра червона, чорна, балики, випивка, закуска. Уявляєте, я ні до чого не торкнувся. Думав: «Ялинки-палки, це ж дорого». Соромився навіть пляшку коньячку з дружиною випити, а їсти ходив до їдальні внизу — там на карбованець 20 можна було наїстися досхочу.

Я все когось лікував, людей приймав, а у вільний час Романов скрізь нас возив. (Переходить на шепіт). Я навіть знав, з якого посуду їли на весіллі його доньки гості...

— Справді з Ермітажу?

— (Підносить вказівний палець до губ і мовчки киває). Коли зібралися їхати додому, я провідникові кажу: «Мені треба розрахуватися за пляшку пива з номера», а він: «Миколо Андрійовичу, ти що! Які гроші? Ти ж наш гість». А в мене, бля, перед очима той холодильник з випивкою і закускою... Касьянівська жадібність прорізалася! Я хлоп себе по лобі. «Забув, — кажу, — одну річ узяти». Схопив валізку і з нею нагору. Змів туди пресовану ікру, балики, чотири пляшки коньяку. Подумав і пляшку горілки додав. Усе забрав, номер зачинив і як ні в чому не бувало повернувся. Дружина й не зрозуміла, у чому річ.

Хлопці проводжають нас на вокзал (я лише потягом їздив), на візок вантажать багаж і зверху хочуть поставити ту валізку. Але я не дав — сам її ніс. Тільки зайшли у вагон, дружина питає: «Чого ти туди бігав?». — «Мамко, — кажу, — відкрий валізку». Вона як зазирнула — ахнула. Я їй: «Усе, потяг тю-тю» (сміється). Так і обікрав Романова. До слова, я його не любив.

— Чому?

— Зайков, Зим'янін, хоч і великі шишки, були людьми простими і добрими, а в нього зовсім інша натура. Дуже доброю була покійна Галина Леонідівна Брежнєва. Стільки на неї бруду вилили... Писали, що вона і чоловіків страх як любила, і така-сяка алкоголічка була...

— Це неправда?

— Ні х...я, я сам бачив! За столом могла випити грамів 150 щонайбільше. Я пив, звісно, куди більше.

— Гарна жінка була?

— Дуже гарна, розумна. Ну що? Люблять у нас принизити й очорнити тих, кого вихваляли в минулому. І зараз є серед депутатів такі, які за кожної слушної нагоди норовлять покійного Щербицького вкусити, а для мене Володимир Васильович — ось така людина! Єдиний, хто за Горбачова переді мною вибачився за те, що стільки на мене вилили бруду. Ні міністр охорони здоров'я, ні завідувач облздороввідділу навіть не заїкнулися про це, а він пробачення попросив.

«Знали б ви, які жінки переді мною роздягалися!»

— Серед ваших пацієнтів була, наскільки я знаю, перша жінка-космонавт Валентина Терешкова. Як вона на вашому топчані опинилася?

— Ну, топчан був її — я до неї додому в Зоряне містечко їздив. У неї попереку боліла, і хто її тільки не консультував, а легше не ставало. Кобзон порадив Валі звернутися до мене. Вона спочатку відкладала, а коли припекло, стала через космонавта Берегового наводити довідки. Потім прислала за мною свій «вольво».

Питає мене, пам'ятаю: «Як роздягатися?». Я: «Як завжди». Зрозумів, що щось не те бовкнув, і виправився: «Роздягайтеся, як усі». Після того сеансу при кожній зустрічі у Верховній Раді вона мене цілувала і питала: «Ну, то як роздягатися — зверху чи знизу?». А я їй: «До пояса — і на кушетку». Цікава жінка...

— Але з характером?

— Ну, звісно, з характером! Незважаючи на те, що була тоді членом ЦК КПРС, головою Комітету радянських жінок, віце-президентом Міжнародної демократичної федерації жінок, людина вона дуже хороша, проста.

— Ви не соромилися таку жінку роздягати?

— Це вони мають соромитися, а я лікар, і мені треба, щоб пацієнт зняв усе, аж до бюстгальтера — нічого не повинно заважати. Мені потрібно провести по спині руками, знайти хворобу і зробити те, що необхідно.

Дмитре Іллічу, знали б ви, які жінки переді мною роздягалися! У мене є журнал з великою статтею «Скелет Зикіної на топчані костоправа». Ну бридка така назва. Це Людмила Георгіївна-то скелет? Та це ж фігура!

— Скажіть, а як ви лікували Раїсу Максимівну Горбачову? Вона прямо до вас приїздила?

— Ні, я їздив до неї.

Вона тяжко хворіла — три шийні хребці були трохи «збиті». Через це голова в неї була трохи нахилена вбік, і під час ходьби Максимівна ступала клишоного. Де тільки не лікувалася — у нас, за кордоном, — усе марно. Радянська медицина взагалі боялася до неї підступитися, бо вправляти шийні хребці дуже небезпечно, можна розірвати спинний мозок. Я за три дні шию Раїсі Максимівні вирівняв і... отримав звання народного лікаря СРСР.

— Якою вона вам запам'яталася?

— Раїса Максимівна — людина непогана, ось тільки більше командувала вона, ніж Михайло Сергійович. Знаєте, у мене не йде з голови, як Горбачова президентом СРСР обирали. Дружина його теж на цьому з'їзді була присутня, і ось коли оголосили результат, Анатолій Собчак (царство йому небесне!) і московський мер Гаврило Попов ідуть до Раїси Максимівни і запопадливо вручають квіти... Ніби це її, а не Горбачова, обрали. Михайла Сергійовича ж взагалі не привітали. Це така підлість, що передати неможливо.

Раїсі, чесно кажучи, взагалі не треба було там бути присутньою. Ну хто вона така? Не депутат, ніхто — просто дружина. Трохи пізніше дізналася б, що Горбачова обрали, привітала б його, поцілувала, лягла б із ним по-особливому в ліжко, і все було б нормально.

Ще одна слабкість у неї була — страшенно любила перевдягатися. Коли я літав із ними до Парижа, за Раїсою Максимівною пів вагона одягу везли. А прислуги скільки! Хоча, може, все це було не так уже й погано. Я ж не жив із нею, тож судити не можу.

З льотчиком-космонавтом Георгієм Гречком

— У розпал перебудови журнал «Крокодил» опублікував на вас дружній шарж і віршований підпис:

Дивись, Міністерство охорони здоров'я, будь-який суглоб
Вправляє цей костоправ.
Ось якби ще йому
Мізки б вправити дехому!

У 90-му році, будучи народним депутатом СРСР, ви вийшли на трибуну з'їзду і таку реакційну навіть за тими часами промову виголосили, що багато хто в залі онімів. Що це з вами скоїлося?

— Моя перша промова була невелика — мене просто обурив виступ Власова — олімпійського чемпіона, штангіста... Він сказав, що Комуністична партія така-сяка, почав усякий бруд на КПРС лити.

Я в жодній партії не перебував, натерпівся від комуністів міцно, але коли мені дали слово, сказав йому: «Власов, навіщо це робити? На мене теж і до прокуратури республіки, і до прокуратури СРСР подавали, звинувачували в усіх смертних гріхах, знищували, але я б такі речі посоромився сказати». У КПРС, як і в будь-якій партії, траплялися всякі люди — і хороші, і погані. «У мене дружина, — я сказав, — член партії, а я безпартійний, але живемо ми ось так, бо народ і партія єдині» (сміється).

Загалом я брав слово разів п'ять. Що демократам не сподобалося? Коли студенти в Києві голодували з вимогою зняти Масола, я виступив і сказав: «Я розумію, що якісь причини для невдоволення є, але навіщо потрібна голодівка? Це хіба метод боротьби?». Після цих слів майже вся українська делегація підвелася і залишила зал. Лишилися Патон, Амосов, ще чоловіка чотири, а решта на знак протесту вийшли. Ну і що? Зняли Масола, а за кілька років знову його ж поставили. І навіщо, питається, студентам треба було занапащати своє здоров'я на гранітних плитах? Хіба їм більше нічим було зайнятися? Я ось дивлюся... Не знаю, як воно буде далі, але зачекаймо, чим наша «помаранчева революція» закінчиться.

«За те вiддаю я свiй голос, щоб хрен не висiв у мотнi»

— Ну, ви людина не заполітизована, наскільки я розумію. За кого, якщо не секрет, ви віддали свій голос на останніх виборах президента?

— Таке саме запитання поставили мені журналісти прямо на виборчій дільниці. Відповів віршами:

За те вiддаю я свiй голос,

Кидаючи цi бюлетнi,
Щоб цвiв, розцвiтав в полi колос,
Щоб хрен не висiв у мотнi.

Я не боюся говорити, що голосував за Януковича, — а що тут такого? Невже за це треба людей зневажати, ненавидіти, знімати всіх голів районних адміністрацій, наводити особливий порядок? Невже серед опальних керівників немає професіоналів? Це дуже неправильно, дуже. Це ж трудівники, які багато і для районів, і для області зробили. Подивимося, як ці герої впораються.

Знаєте, мене запрошували працювати до Китаю, до Італії, до Ізраїлю, до Чехії, до Франції, до США, благали жити в Сан-Франциско. Я ніде не захотів залишитися.

— Чим же Кобеляки вам так дорогі?

— Це моя батьківщина. Я розумію людей, які шукають кращого життя в чужих краях, але невже ми не можемо створити таке в себе в Україні, а?

— Ви вважаєте, можемо?

— Звичайно. Боротися потрібно, і все вийде.

— А якщо все життя піде на боротьбу? Хіба не могло так статися, що ви зникли б у безвісті? І ні Зим'янін не допоміг би, ні Раїса Максимівна...

— Ох, не вірю я в це! Мій брат покійний — він теж лікарем був — не встояв. Коли від нього вимагали відмовитися від батька, Михайло здався, а я — ні. Якщо ти знаєш, за що борешся, якщо бачиш результати своєї роботи, якщо живеш разом із людьми і робиш їм добро, боятися нічого. І не потрібно занепадати духом, як я свого часу, коли хотів повіситися. Борись, доводь, життя — це боротьба! Ось я тут вірші написав. Можна прочитаю?

Я — українець. Син того народу,
Котрий пройшов всiлякi непуття,
Котрий пiзнав i голод, й непогоду,
I котрий знає, як цiнить життя.
Я — українець. Жив в своїх я стiнах
I щастя не шукав на чужинi,
I не стояв нiколи на колiнах
Перед брехнею чи потворством — нi!
Я вижив i живу на Українi,
Не падав духом в смутнiї часи,
А йшов вперед помiж клубки змiїнi,
Звання Людини з гордiстю носив.
Я люд цiлив,
з людьми я був щоденно,
Щоденно з ними жив i буду жить,
Iз гордiстю я нiс життя знамено,
Не зупиняючись нiде i нi на мить.
Так хочеться ще лiкувать, творити,
Не знаючи нi втом, нi каяття.
Я — за примноження добра у свiтi!
За працю я! Я за життя!

— Ви багато віршів написали?

— Та багатенько. Ще школярем перший свій вірш відправив Павлові Тичині. Павло Григорович прислав мені газету, де він був опублікований, і листа з побажаннями та порадами «молодому другові». А вже коли перший гонорар отримав, зовсім пропав. Відтоді й не можу зупинитися.

— Миколо Андрійовичу, і все ж... У Кобеляках вам тривалий час не давали працювати, не створювали умов. Тим часом вас запрошували багато столиць світу, не кажучи вже про Київ і Москву. Чому ви не переїхали?

— Я думав про це, коли син захотів вчитися в Москві — у військово-музичному училищі Міністерства оборони. Міністр, маршал СРСР Соколов допоміг із вступом, і тут же взяли мене в оборот Міністерство охорони здоров'я і ЦК. Викликають із дружиною Андріаною: так, мовляв, і так, даємо вам квартиру з усією обстановкою, навіть телевізор японський. Переїжджайте сюди і працюватимете в Четвертому управлінні. Причому вони так сказали: «Прийом вестимете лише три години, зарплата така». Я їм у відповідь: «Ви знаєте, мене все це не цікавить, бо виходить так: тут у вас люди, а решта — ні. Приїжджайте, подивіться, скільки їх під моїм будинком стоїть». Потім Зим'янін і Зайков підключилися і давай мою дружину вмовляти. Показали Андріанці квартиру, розумієте?

— А що ще жінці потрібно?..

— Вона загорілася: «Ти що, будемо тут жити, поряд із сином». Квартира, звісно, найсильніша — п'ять кімнат, Кутузівський проспект, самий центр Москви, неподалік жив Брежнєв... Але я вперся: «Ні!». Зайков питає: «Миколо Андрійовичу, чому ви не хочете до Москви? Це ж столиця». Я йому: «Ви ображатися не будете?». — «Не буду». — «Тоді скажу так: «Москва і Київ нам до сраки — столиця наша — Кобеляки». Він мені потиснув при всіх руку, обійняв, розцілував і сказав: «Усе! Їдьте у свої Кобеляки». Більше мене до Москви не кликали...

«Син у мене хороший: не п'є, не курить, не матюкається, віршів, як я, не складає»

— Проте ще кілька років тому говорили, що Касьян ніяк не може збудувати в Кобеляках Центр мануальної терапії. Колись голова Ради міністрів СРСР Рижков дав на будівництво цього центру добро, але потім Союз розпався — і все заглухло...

— Микола Іванович Рижков — прекрасна, неймовірна людина. Я з ним так добре ладнав... Спершу він дав мені свого помічника, щоб той приїхав у ці нещасні Кобеляки і все побачив на місці, а потім виділив на будівництво гроші — 12 мільйонів радянських карбованців. Проєкт центру був потужний: басейни, стаціонар, 100 квартир для медпрацівників. Роботи велися так швидко — ну просто неймовірно, але як тільки Союз наказав довго жити, все миттєво припинилося. Уявляєте, деякі будівлі вже на 98 відсотків були готові. Котельня (котли всі з Франції), опалення, каналізація!

— І що з цим добром сталося?

З Софією Ротару

— Коли будівельників зняли, охорони ніякої не поставили, і місцеві почали все підряд красти. Там зараз ціле селище виріс (я його назвав «Хапбуд» і «Злодійбуд»), а начальство на все заплющувало очі... Нікому воно не було потрібне! Ні області, ні району.

— Ось бачите! А ви приросли до Кобеляк, любите їх: батьківщина, мовляв. Невже не прикро, що свої ж усе й розікрали? Що ж у нас за люди такі?

— (Зітхає). Люди все одно хороші. Багатьох просто прибирали як непотрібних, а потім стало взагалі... Ой, Дмитре Іллічу, мені соромно про це говорити... До речі, а ви знаєте, як Касьяна представляли до звання «Герой України»?

— Не знаю...

— Колишній губернатор Томін у присутності 200 керівників обласної та районної ланки урочисто оголосив: «Обласна адміністрація і облвиконком оформили всі необхідні документи для подання Президентові Кучмі на присвоєння вам, дорогий Миколо Андрійовичу, звання «Герой України». Про це того ж дня повідомило полтавське телебачення. Потім Томін усе повторив у Кобеляцькому палаці культури, і так разів чотири чи п'ять. Документи приходили до Києва, потім їх відсилали назад, а віз і нині там... Бридко! Ти, бля, не говори: хочеш присвоїти звання — присвоюй.

— А чим пояснюють?

— Та нічим — мовчать. А все ж дзвонили: «Ну як, Миколо Андрійовичу? Присвоїли? Ха-ха!». Ось так усе в нас робиться.

— А що з центром?

— До Кобеляк приїхала якось тележурналістка Оксана Марченко. Вона, скажу, молодець... Таким кореспондентам взагалі треба руки й ноги цілувати. Це ж вони витягли Касьяна: приїжджали, писали. Досі пам'ятаю велику статтю в «Известиях» — відкритий лист міністру охорони здоров'я СРСР Чазову. Здебільшого журналісти домагалися, щоб мануальну терапію визнали, — обласному начальству воно не було потрібне, їм Касьян тільки заважав.

І ось коли Оксана приїхала, подивилася на той центр, точніше його рештки, побачила, як я розплакався, — підключила свого чоловіка Віктора Медведчука. Зараз там усе гарно...

— Збудували центр?

— Я там уже прийом веду! Якби ви знали, як люди вдячні Медведчуку за те, що вони не мерзнуть на холоді. Там тепло, добре. Нехай про нього кажуть що завгодно, але людина ж не для себе старалася і не для Касьяна — для людей...

Касьян скоро піде вже на пенсію, але абикого я туди набирати не буду. Ні, любі, — син там працюватиме. Він у мене з дитбудинку і знає про це. Я нічого приховувати від нього не став, бо хтось зі своїх же й продав би. Травму хлопцеві завдали б... А так він знає, що його знайшли в лісосмузі, коли йому було два тижні...

— А скільки йому було, коли ви його усиновили?

— Другий рік йшов.

— Виростили його, виходить, самі...

— Так, і син у мене дуже хороший: не п'є, не курить, не матюкається, як я. І віршів таких не складає (сміється).

«Яничку, дорогий мій сину, — сказав я йому якось, — будеш у мене працювати? Будеш учитися?». — «Тату, буду».

Я знаю: вийде з нього дуже хороший лікар. Зараз він працює в нашій районній лікарні лікарем-травматологом, користується авторитетом. Головне — не боїться праці...

«Що таке п...дець? Успішне завершення важливої справи»

— Миколо Андрійовичу, дивлюся я на ваші руки... Скільки кілограмів ви ними піднімаєте щодня?

— Якось у мене була московська комісія — робила хронометраж робочого часу. Коли все підрахували, схопилися за голову! Щодня ці руки піднімають не менше 30 тонн і роблять не менше 75 тисяч ударів по спині та інших місцях.

— Це ж яке треба мати здоров'я? Богатирське!

— Зараз уже не те, любий. Якби ви знали, як я раніше пив!

— Та ви що!

— Ой, накачу, бувало, півтора-два літри і працюю. Так, хоча з армії демобілізували інвалідом першої групи. У мене був кавернозний туберкульоз легень, п'ять місяців я лежав в Алма-Аті і пів року в Москві. Мали оперувати — видаляти верхівки обох легень, але за 10 днів до операції я отримав листа від матері. Вона написала: «Я тобі робити операцію забороняю, а якщо не послухаєш, так і знай — ховати не буду!». І я відмовився.

Коли привезли мене, інваліда першої групи, до Полтави, мати відвела те, що від її сина залишилося, до однієї черниці. Бабка ця була схожа на відьму — зуби взагалі як у Баби-Яги... Усе моє голе тіло без фонендоскопа прослухала, приклавши вухо. «Ой-ой-ой, синку! — заголосила, — кепські твої справи. Шкода, ти ще дуже молодий, але якщо будеш мене слухати, я тебе вилікую». Мати покійна (царство їй небесне!): «Буде слухати!». Якби не вона, мене б уже на світі не було.

— Це у вас материнський характер?

— Вона молодець, але й батькові дякую, що бив добряче.

— Виховував!

— Звичайно, а я хіба проти? Усім би таких батьків! Загалом, ця черниця дала мені склад — дволітрову банку. Зазирнув я туди — смердюче! Знаєте, ось є лайно, а це гірше за лайно... І по одній столовій ложці, сказала, тричі на день їж. Я не можу, а мати запихає. Коли на четвертий день я ожив, уже краще, вирішив, потерплю. Став приймати далі, і в мене з'явився апетит. Коли цю баночку закінчив, дали мені інший склад на борсучому жирі. Але це вже була дрібниця. Дихати стало легше, я став шалено одужувати, і вже третій склад приймав із задоволенням. Там різні трави настоювалися на чистому спирті, причому пити треба було по 100 грамів, не розбавляючи. Тоді й пристрастився до цієї справи.

Знаєте, до речі, що було прикро? Я одужав, вилікувався, а на роботу нікуди не брали. У Кобеляцькій санстанції взяли лише на чверть ставки.

— Чому?

— «Нам не потрібні каліки», — сказали.

— І скільки вам було років?

— Та дрібниця — 26. Потім, після перекомісії, мені замість першої групи ледве-ледве третю дали, і тоді директор будинку інвалідів узяв до себе на ставку. Так я туди потрапив...

— У вас було багато видатних пацієнтів. З ким із них ви могли добре випити?

— Непогано, скажу вам, пив Маршал Радянського Союзу Куліков... Ось як сядемо ми з ним, з товаришем командувачем військами Варшавського договору!.. Трошки випивав Єпішев — начальник Головного політуправління Міністерства оборони. Ну а так космонавти здебільшого. З Леоновим, бувало, як вжаримо!

Я, до речі, записи з його розповідями бережу. Він любив згадувати, як уперше виходив у відкритий космос. У них той політ не склався — аварія за аварією, і коли сідали, техніка відмовила. Центр управління польотами дозволив перейти на ручне керування. Леонов уже думав, що не сяде, і, забувши, що рація ввімкнена, сказав: «Усе, Паша, п...дець!». Потім на пресконференції іноземний кореспондент, який почув міцне слівце по гучному зв'язку, спробував уточнити, що ж воно означає. «А означає воно, — під регіт присутніх пояснив Леонов, — успішне завершення важливої справи».

Взагалі, космонавтів я любив — це люди надзвичайні, кажу без підлабузництва. Першим у мене побував Коваленок, потім Ляхов, Шонін... Між іншим, у жовтні 64-го я в Казахстані працював, і коли зустрічали Комарова, Єгорова і Феоктістова, за розпорядженням маршала Чуйкова мене включили до пошукової групи. Космонавтам на честь приземлення вручили медаль «За освоєння цілинних і перелогових земель», а заразом її отримали й семеро зустрічальників. Це була найперша моя нагорода. Я, до речі, єдиний лікар, нагороджений золотою медаллю імені Гагаріна.

...Ой, а як чудово ми випивали з Юрою Нікуліним! Такий хороший був дядько!

— Анекдоти розповідав?

— Боже, та це була просто людина-анекдот! Причому сам весь такий серйозний... Якось він запросив мене і маршала Кулікова з дружинами до свого цирку на Цвітному бульварі. До початку залишалося хвилин 10, і він каже: «Чоловіки, чого очима кліпати? Ходімо дещо покажу». А дружинам: «Ви тут посидьте, відпочиньте». Заводить нас в одне місце, в інше — скрізь приймають на ура, веде вниз, де звірі, а програма вже йде. Потім хлоп себе по лобі: «Усе показав, а свій кабінет забув».

Заходимо, він відкриває пляшку... Йому вже на арену пора виходити, а він двері на ключ: «Усе, мене нема». Ми з Куліковим лише хвилин через 40 після закінчення вистави схаменулися: «А як же дружини?». Знайшли їх на виході — злющі. Маршал по стійці струнко став, а я до Андріани навіть підійти близько боявся... Але Нікулін почав із нею так туркотіти: мусі-пусі, що вона розтанула і його поцілувала.

«Чи багато в мене було жінок? Щодня не менше 300 баб — старих і молодих»

— Хтось сказав: через вас пройшли всі знамениті спини й зади Радянського Союзу...

— З цього приводу я написав: «Б’ють по спинах, б’ють по сраках — так лiкують в Кобеляках».

— Миколо Андрійовичу, ви багата людина чи заможна?

— Багата, звісно. Три дочки, син, троє онуків і один правнук. Ну а найбільше моє багатство — народ, прості сільські люди, які ростять хліб і нас годують. Прикро, що ми не звертаємо на них уваги. Ухвалюємо ніби закони, а що толку? Тільки посівна чи жнива наближаються, починається: дизпалива нема, запчастин нема...

Мене часто запрошують до компаній, і я ніколи не відмовляю, хоча п'ю зараз дуже мало: здебільшого тільки чаєчок. Звик із людьми бути. Від них і розуму наберешся, і стільки всього побачиш...

Якось із Північнодонецька приїхав до мене один військовий — гарний чоловік, кучерявий, світловолосий. У нього були дві грижі диска в поперековому відділі плюс м'язовий корсет слабенький. Я поставив йому диски на місце і кажу: «Любий чоловіче, будь обережний, особливо щодо кохання. Річ ця хоч і приємна, але кочегарити тобі треба легенько. Краще нехай більше вона кочегарить, а ти лише хекай».

— У сенсі ледарюй?

— Ну так. А тут по сусідству зупинилася одна жінка, трохи схожа на Зикіну. Привезла до мене доньку зі сколіозом, а сама здорова. І ось ця красуня умовила його прогулятися до Ворскли. Там є старий міст, зруйнований ще за часів німців, а навколо дуже вже гарні кущі. Загалом, пішло в них там кохання, а в нього почалося зсування хребця і відібрало, по суті, ноги. Ось так одразу! Вона молодець, викликала «швидку допомогу», і його до мене привезли. Я йому знову все зробив, він місяць лежав у Кобеляках...

— ...а потім знову в кущі?

— А потім я йому кажу: «Любий, тепер потроху додому, але дивись — з дружиною обережно». Місяців через три приїжджає вже з дружиною. Вона вручає мені букет квітів, а він — гарний коньячний наборчик: три пляшки і три чарочки. Дружина обіймає мене, цілує: «Дякую вам за мого чоловіка. Хотіла вже з ним розлучатися». — «Чому?». — «Ви знаєте, свого часу він так хворів, що не міг зі мною переспати, а тепер і мені вистачає, і куми». Я думаю: «Ялинки-палки!», а він так тихо мені шепоче: «Зараз до куми не ходжу».

— Миколо Андрійовичу, наостанок хочу запитати: що ви знаєте про кохання? Яким воно було у вашому житті?

— Кохання? «Це почуття неземне, що хвилює нашу кров». На мою думку, так у Єсеніна? Що я можу ще сказати? Кохай життя, дружину, дітей, батьківщину — це і є кохання. Якщо ж ти її зраджуєш — вітчизну свою чи жінку, — це вже не кохання, як не клянись... Є такі — падають на коліна: «Я люблю свою батьківщину!»... Я кажу їм: «Встань, ти вже не чоловік!». Чоловік взагалі на коліна не падає — він може стати на одне коліно, коли дає клятву батьківщині й бере в руки прапор.

— Ви людина видна. У житті у вас було багато жінок?

— Дві! Від першої дружини, з якою я розійшовся, у мене три доньки, а з другою дітей нема, тому сина взяв із дитбудинку...

— За все життя дві жінки?

— Господи, а навіщо мені їх міняти? Що, решта кращі?

— Але я не дружин маю на увазі — жінок...

— Ах, ось у якому сенсі? Щодня не менше 300 баб — і старих, і молодих. Іноді такі гарні дівчата приходять...

— І що ви відчуваєте, коли торкаєтеся до них?

— Відчуваю, що я лікар.

— І навіть у кущі не тягне? До Ворскли? Не повірю...

— Боже, які там кущі?! Раніше я хоч зрідка ходив скупатися, а тепер... Що далі, то менше тягне, та й ніколи. Я втомлююся, дуже втомлююся, але коли приходить гарна жінка, приємно. Ось, наприклад, Валя Толкунова — я обожнюю її неймовірно, але це не означає, що є якісь стосунки.

Або Софія Ротару... Якось вона давала в Криму концерт, а я так прийшов, щоб вона не знала. Сиджу з Андріаною в шостому ряду, Соня співає «Лаванду» і раптом побачила мене. Підходить до шостого ряду, бере мене за руку і веде на сцену. Вона співає, ми танцюємо, потім я від душі її поцілував. Думаю: «Боже, який я щасливий чоловік — із Сонею поцілувався».

«Дружина поставила мені ультиматум: «Якщо не поїдеш до Гордона — задавлю»

— Я вдячний вам за цю розмову і дуже хочу, щоб іще багато років ви допомагали людям...

— Дмитре Іллічу, це моя робота! Користуючись нагодою, читачам «Бульвару Гордона» я одного побажаю: щоб менше курили. Я нікому, навіть ворогам своїм цього не бажаю. Знаєте, Роберт Бернс — був такий шотландський поет — якось сказав: «Єдине, чого бажаю своїм ворогам, — зубного болю. Щоб потроху боліло і вони не воювали». На мене, то нехай люди насолоджуються життям. Люблять брехати — нехай брешуть. «Брехнею свiт пройде, а назад не вернеться» — є така народна мудрість. Робити комусь капості? Довго не вийде — рано чи пізно воно до тебе ж повернеться. Людей любити треба, працю треба любити і в будь-якому разі бути людиною.

Я, наприклад, дуже люблю дітей. Ідучи на прийом, обов'язково беру два-три кілограми цукерок і, тільки помию руки, кажу: «Діти, я обов'язково всім до єдиного дам цукерки». Вони такі хороші, наївні, чисті. «Кого ти більше любиш, — питаю одного хлопчака, — тата чи маму?». Малюк замислився, а я підбурюю: «Якщо маму, цукерок не дам, якщо тата — дам». Він здивувався: «Чому?». — «Тато — це орел, голуб миру, захисник. А хто така мама?». Відтоді хлопчина, як тільки мене бачив, кричав: «Дядьку Колю! Докторе Касьяне! Я люблю тата. Дай йому цукерок!».

...У мене на подвір'ї живуть дикі голуби, горлиці. Я кажу дівчинці: «Приходь до мене жити. Бачиш, у мене дикі голуби є. Кожна горличка дає відро молока, а потім із нього роблять цукерки, «Пташине молоко» називаються». Вона так дивиться, дивиться: «Мамо, а цей лікар тю-тю» — крутить біля скроні пальцем. Та засоромилася: «Донечко, як тобі не соромно таке показувати?!». — «А чому мені має бути соромно? Ти ж працюєш на кондитерській фабриці, і я знаю, із чого роблять «Пташине молоко».

Діти надзвичайно розумні. Одна дівчинка приїхала — гарна, кучерява, очей відірвати неможливо. Років п'ять їй, не більше. Шпаки в мене за вікном співають-заливаються. Я питаю: «Про що співають шпаки?». — «А ви хіба не знаєте?». — «Ні». — «А ви послухайте, вони ж співають: «Нехай завжди буде сонце, нехай завжди буде небо, нехай завжди буде мама, нехай завжди буду я!». Хіба дорослий міг би до цього додуматися? А дитина запросто.

— З дітьми ви знаходите спільну мову, а з жінками?

З Дмитром Гордоном «Я всіх Іллічів знаю...»

— І їм хоч якийсь жарт, та скажу. Наприклад, лягає така гарна, а я її беру (співає): «Широка страна моя родная» — і по дупці хлоп! Вона задоволена-задоволена! А інша пацієнтка скаже: «Яка ж тут широка? Ні, це від Москви до самих до окраїн».

І з бабусями люблю пожартувати. «Ось чесно скажи, — питаю, — скільки разів діду зраджувала?». Вона засоромиться: «Та Господь із вами...», а я суворим голосом: «Якщо не скажеш, нічого тобі робити не буду». — «Та воно вже забулося», — відповідає. Я їй: «Таке не забувається». Є, правда, старенькі, які зізнаються...

— І багато буває?

— Небагато, але буває. З хворими потрібно жартувати — це свого роду психотерапія. Я побалакаю, посміюся...

— ...і хворому вже легше...

— У мене, між іншим, не було жодного випадку, щоб хтось із пацієнтів втрачав свідомість. Хоча ні, одну смішну історію розповім. Батько віз свою доньку до Дніпродзержинська і потрапив в аварію. У дівчинки — вона сиділа на передньому сидінні — були поламані два ребра, ключиця і руки, а в нього вивих пальця. Доньку лікую, складаю, збираю, мелю їй усяку нісенітницю — вона лише трохи охає. Закінчив усе добре, дівчинка попила водички, як тут батько просить: «Миколо Андрійовичу, подивися цей палець». Тільки я почав огляд — він хлоп у непритомність! Дитина з поламаними ребрами все стерпіла, а він із пальцем звалився! Такі є серед чоловіків герої!

— Дякую, дякую вам, Миколо Андрійовичу!

— Дякувати треба моїй жiнцi. Вона мені поставила ультиматум: «Якщо не поїдеш до Гордона — задавлю». Я її умаслив: «Мамочко, давити не треба — я й сам до Гордона поїду. Він же Ілліч, а я всіх Іллічів знаю».

— Дружині вітання передавайте, щоб берегла вас на радість людям...

— Вам теж усього найкращого! І читачів ваших прошу: «Живіть добренько, боріться...

— ...і поборете»?

— Обов'язково! Такого не може бути, щоб не поборли...